Безбар’єрність — це підхід до організації держави, громад і простору, за якого
кожна людина, незалежно від віку, стану здоров’я чи життєвих обставин, може
вільно пересуватися, отримувати послуги, працювати, навчатися та брати участь у
суспільному житті без зайвих перешкод і залежності від допомоги інших.
В Україні розвиток безбар’єрності розпочався після ратифікації Конвенції ООН про
права людей з інвалідністю у 2009 році. Перші кроки були зосереджені переважно
на нормах доступності у сфері будівництва, транспорту та надання послуг, однак
тривалий час ці зміни мали несистемний характер і часто обмежувалися
формальним виконанням вимог.
Ситуація почала змінюватися у 2020 році після проведення «Великої розмови про
безбар’єрність» за ініціативи Першої леді України Олени Зеленської. До публічного
діалогу долучилися представники влади, експертного середовища, громадських
організацій, бізнесу та понад 50 тисяч громадян. Це дозволило сформувати
суспільний запит і окреслити ключові проблеми доступності у різних сферах життя.
Наступним кроком стало напрацювання Національної стратегії зі створення
безбар’єрного простору до 2030 року, яка передбачає створення рівних
можливостей та вільного доступу для всіх категорій населення — зокрема людей з
інвалідністю, осіб старшого віку, батьків з дитячими колясками та кожного з нас в
той чи інший період життя.