Ветеран війни, учасник бойових дій
1 вересня 1965 року — 16 грудня 2024 року
Степан Станіславович Ляліков народився 1 вересня 1965 року в місті Ірпінь Київської області.
Значна частина його життя була нерозривно пов’язана з військовою службою. З 1986 року до листопада 2008 року він присвятив себе військовій справі, віддавши їй понад два десятиліття свого життя. Довгі роки його служби минули у селищі Липівка, де знаходилася військова частина. Це були роки честі, відповідальності та вірності військовому обов’язку.
У листопаді 2008 року Степан Станіславович вийшов на пенсію та повернувся на рідну Київщину. Здавалося, його військовий шлях завершився. Та попереду на нього чекало ще одне важке випробування.
З початком повномасштабної війни, коли Україна знову потребувала мужності та відданості своїх синів, він не залишився осторонь. Добровільно став на захист рідної землі та вступив до лав Державної прикордонної служби України.
Служив у 7-му прикордонному Карпатському загоні Державної прикордонної служби України, сумлінно виконуючи свій військовий обов’язок.
Степан Станіславович був мужнім, сильним, добрим і щирим чоловіком. Людиною, на яку можна було покластися. Він не шукав легких шляхів і в один із найтяжчих періодів для України зробив свій вибір — знову стати на захист Батьківщини.
Війна тяжко позначилася на його здоров’ї. Під час служби та захисту України Степан Станіславович отримав поранення, яке назавжди змінило його життя. Через стан здоров’я він був звільнений зі служби.
Та й після повернення додому його боротьба не закінчилася. Вона продовжилася вже не на полі бою, а за власне здоров’я, за можливість бути поруч із рідними, бачити свого сина, радіти онукам і кожному дню, проведеному разом із найдорожчими людьми.
16 грудня 2024 року в місті Ірпінь Бучанського району Київської області серце Степана Станіславовича перестало битися.
Війна залишила глибокий слід у його житті та здоров’ї. Та вона не змогла забрати найважливішого — пам’яті про людину, яка у важкий для своєї держави час не залишилася осторонь.
Для рідних він був не лише ветераном і Захисником України. Він був люблячим батьком, дідусем, рідною і дорогою людиною.
У Степана Станіславовича залишилися син і троє онуків. У їхніх серцях назавжди житиме пам’ять про нього — про його доброту, силу й мужність, любов до родини та відданість Україні, за захист якої він віддав своє здоров’я і сили.
Його вже немає поруч…
Та залишилися його ім’я, добрі справи, любов рідних і світла пам’ять про людину, яка у найтяжчий час не відступила.
Він захищав Україну, доки мав сили.
Його життєвий шлях — це шлях людини, яка двічі присвятила себе військовому обов’язку: спочатку віддавши службі понад два десятиліття життя, а після років мирного життя — знову ставши до лав Захисників, коли Батьківщина потребувала його мужності, досвіду та відданості.
Він залишив по собі найдорожче — добру пам’ять у серцях тих, хто його знав, цінував і любив.
Світла і вічна пам’ять Степану Станіславовичу Лялікову.
Вічна шана ветерану та Захиснику України.
Пам’ятаємо. Шануємо. Не забудемо.